КОХАННЯ

метро, людський потік шумить,

читаю Буковскі, думки би остудить.

навколо обличчя - сірі і втомлені,

а в книзі - пристрасть, біль і життя оголене.

дівчина сідає поруч, поглядом блукає,

по рядках, що читаю, цікавістю куняє.

"що це?" - питає, і я їй відповідаю:

"кохання та біль, про те, як страждаємо."

розмова тече, як підземна ріка,

про любов говоримо - тема така слизька.

"це лиш хімія мозку", - вона заявляє,

а в погляді смуток глибокий ховає.

"ні, - кажу, - це не просто тілесний каприз,

не вигадка соціуму, не тваринний каприз.

це сила, що вище підносить людину,

єднає з небесним в святую годину".

вона слухає, брову піднявши, скептично,

а я продовжую, все більш патетично:

"любов - це свобода, не злиття в одне,

це прагнення до чогось, що в нас живе."

виходимо з метро, крокуємо вдвох,

горять слова мої, немов ароматний поро́х:

"кохання долає егоїзму кайдани,

робить нас кращими, гоїть всі рани".

сміється вона: "гарні слова, та де суть?"

я в очі дивлюсь: "в нас самих, тут як тут.

згадай всі балади, картини, поеми,

про кохання складені - одвічної теми".

заходимо в БілеСухе, вино на столі,

розмови, сміх і радість - все тут для душі.

"любов - це дія, - кажу я, чарку допиваючи, -

це жертовність, віддача, це серце безкрає."

вона дивиться на мене, очі блищать,

в них я бачу, як бар'єри її тріщать.

"а як щодо сексу?" - питає грайливо,

я відповідаю: "частина любові, можливо"

ніч розкриває таємниці, світло ллється з небес,

ми губимося в обіймах, зникає весь стрес.

це не просто бажання - це глибина почуттів,

танцюємо в ритмі, без меж і без слів.

вранці, лежачи в обіймах, тихо шепочу:

"бачиш, любов - це більше, ніж просто "хочу".

це сила, що змінює нас і весь світ,

це джерело творчості, це життя цвіт."

тепер я знаю - любов не химера,

не інстинкт якийсь, не соціальна херня.

це сила творча, це дар небес,

що підіймає нас до чудес.

p.s. вигадана історія :(