Коли болить — я пишу

Коли болить — я пишу.

Не до когось.

Не про когось.

А просто — щоб не зникнути.

Бо коли біль рве мовчання,

я вибираю не крик,

а слово.

Гостре, живе, справжнє.

Папір не питає: “чому?”

Він просто приймає.

Як Бог, який мовчить —

але чує.

Я не прошу про дива.

Я просто випускаю душу,

щоб не задихнулась у грудях.

Писати — це теж молитва.

Без свічок,

без “Отче наш”,

без святих цитат.

Просто я і мій біль.

І чорнило,

що знає, як вижити.

Бо кожне слово —

це крок.

І кожен рядок —

це я, що знову встаю.

Сила — це не стояти рівно,

коли валить буря.

Сила — це впасти

і знайти в собі причину встати.

Це коли руки тремтять,

але ти все одно зав’язуєш шнурівки

і йдеш далі.

Не тому, що не болить —

а тому, що треба жити.

Сила — не в тому, щоб мовчати,

а в тому, щоб сказати:

“мені важко,

але я є”.

Бо справжні герої не безстрашні —

вони просто йдуть,

попри страх.

І коли здається, що кінець —

це лише пауза.

Бо сила завжди починається

з колін.

Віра — це коли темно,

а ти все одно йдеш.

Без ліхтаря,

без карти,

без “буде добре”.

Коли небо мовчить,

а ти все одно говориш.

Коли ніхто не чує,

а ти шепочеш:

“я знаю — ти є”.

Віра — це не впевненість.

Це крок у невідоме,

де замість рук тебе ловить тиша.

Це коли падаєш,

і все одно встаєш,

не розуміючи — чому саме ти,

але дякуєш, що ще можеш.

Бо віра —

це не коли легко.

Це коли болить,

а ти не проклинаєш.

Це коли Бог мовчить,

але ти продовжуєш писати.

І кожне слово —

це твій “Амінь”.