Коли місто спить

Ніч за вікном. В руках — новий роман.

Думки — далеко від реальності, поринули в душевний стан.

Як раптом чую — щось по вікнах барабанить.

Я відчиняю:

— Хто там хуліга... нить?

А під балконом — той, на кого вже давно чекаю.

— Спускайся, — чую, — пройдемось по нічному місту.

— Ти божевільний... — усміхаюсь. —

Батьки вже сплять, як я до тебе вийду?

— Ой, ти як маленька, ніби ніколи з дому не втікала.

А посмішка у мене на устах безмежно сяє.

І я спустилась. У твоїх обіймах — тепло і безпечно.

І теплий літній дощик накрапає — так доречно.

Так само, як в зустріч нашу, ту останню,

Коли пташки співали і було чутно шепіт гаю.

І ти сказав мені із сумом:

— Я завтра від’їжджаю...

...

— Я повернувся, сонце. Назавжди. До тебе.

І дощик вмить перестав лити із нічного неба.

Ти повів мене у парк, де ясно сяють зорі,

І я з захопленням полинула у вир твоїх історій.

Так просиділи до світанку — під мирним літнім небом.

Кожне твоє слово, відчувалось як потреба,

Бо коли поруч ти... нічого більшого не треба.