“Коли моя мати заходить до церкви”

Коли моя мати заходить до церкви,

вона нікого не помічає,

доки іде на своє місце.

Вона зупиняється

маленькою дівчинкою,

майже прозорою

у золотому повітрі

під склепінням

маленької карпатської церкви.

Дівчинка оглядається

і, коли впевнюється,

що її мама

стоїть позаду,

одразу бачить усіх.

Вона вже знає, де хто стоїть.

І все вона чує:

як тонко виводить на хорах

наречена її рідного вуйка

і навіть, як по різкому обличчю її тата

котиться сльоза,

коли вперше на Великдень

заспівають: “Христос воскрес”.

Вона ніколи не дивується:

як це у невеличкій церкві

вмістилося стільки народу

нинішнього і дуже давнього,

і звідки навколо кожного

стільки золотого повітря?

Іноді моя мати

виходить із церкви

маленькою дівчинкою,

яка вже знає,

що всі її вуйки і вуйни,

які живуть на всіх найдальших на світі

верхах,

виходять услід за нею

і лягають пліч-о-пліч навколо церкви,

і між ними вже немає місця.

Найлегше їй повертатися додому

із великодньою ношею в руках.

Вона спочатку заходить до стайні

і посвячену ношу

тричі кладе на хребет корові,

вимовляючи те,

що вимовляється тільки тої днини

і тільки там.

Коли моя мати заходить до церкви,

я стою за порогом,

доки маленька дівчинка

під склепінням

маленької карпатської церкви

зустрічається поглядом

з усіма.