коли розстелившись у повний зріст...

коли

розстелившись у повний зріст

помирає призахідне світло —

вітер криміналістом шукає

в нього під нігтями

тіні камінних метеликів —

так завше було —

чим тонша в прожилках синь

тим прозоріше плеск

тим чутливіше калібрується

рівновага простертих

від себе й до себе дотиків —

поясом долонних уламків

без сили тяжіння назад до рук —

звільнених чи відлучених —

ніхто достоту й не скаже

поки сам не зачепиться за живе

світло що мружиться від

світанкових вікон

де дерева більше не держуть

себе в гілках

де яблуко обирає собі вуста

де колоссям рудим

колосіє іржа

на тупих

покинутих

лезах

09.03.24