Коли сніги сягнуть мого плеча

Коли сніги сягнуть мого плеча,

Охопить тиха віхола повіки –

За крок у морок круки закричать,

Сполохані ходою чоловіка.

У постаті пізнаєш не себе,

Роз’ятреного ватрами й вітрами, –

Одну погрозу, зронену з небес,

Одну монету з проданого краму.

Дзвенять вітри і дзвонять у серця

До тих, кого трима’ німа сторожа.

А я біжу до замкнених дверцят

І вогкий сніг підошвами тривожу.

І падаю за подих до межі,

І через сон: «тримай мене, кохана…»

Молочна постать рідної душі

Іде в сніги і тане, тане, тане…