Колись ти була таємничою як світанок

Колись ти була таємничою як світанок

На вокзальній станції,

З пустими перонами, лавами,

Лункою залою і вицвілими плафонами.

Вітер погойдував кронами лип і зривав каштани,

Поодинокі птахи пролітали над лісом за колією,

А потім здалеку вчувалось гудіння потяга,

Дзеленчав семафор у легкому тумані,

Що був моїм особистим знеболюючим.

Вірші забирають тебе отримавши право на власність,

Не бажаючи миритись з минулим життям та втратами.

Сновигаючи тут в спомутнілій вокзальній станції,

Ти омиваєш руки туманами.

О так,

Філософія — обмилок в заводненій мильниці обивателя

На кожнім забутім, загубленім перестанку.

Немов спохватившись зі сну ти записуєш зболені строфи

Намагаєшся все пригадати за тими рядками

А вони мов сповита імлою залізнична колія,

Зникають, мов вічність, яку не здогониш словами.

А потім,

Голос твій віддаляється зі світанком. Зникає ця тиша, у краплях роси - туманами

І вітер витає пероном, чіпляючись за верхів'я, наче

Знову дійшов до краю золотистий тонар під хмарами,

І просто собі шурхоче...

26.09.2023