Колискова

Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто…

І стискається тіло, і нуриться в ніч.

Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь.

Випрядається певність, світло котиться пріч.

І нема опертя: вовківня та провали,

западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні!

І по щілинах тонко ворушаться жала —

чути дотики їхні скупі, крижані.

Лише слух тебе й в’яже зі світом примарним.

Чути голос — та чий: трав’яний, кам’яний?

Він поволі зростав, обсипався почварно;

голос стиснутий раптом вуста прочинив,

і само по собі з мене вирвалось слово:

— О життя! — і завмер. Та ще ширшим став слух.

— О життя! — я гукнув і прислухався знову…

— О життя! — я кричав, поки голос не стух.

І вже шепітно губи те слово ліпили

з порожнечі, з імли, сльозяної ропи…

А у відповідь чув голос неньки безсилий:

— Сину, спи, сину, спи, сину, спи…—

І крізь сон мені чути було колискову,

неньчин голос і страх, і хворобу приспав.

І прокинувсь — відкрилась сторінка ранкова,

і я голосом «Ма-мо» на ній написав…

***