Коло річки

Там ліс шумів і обсипалась хвоя,

а нас вітри минали стороною,

проходили, сипнувши жменю голок,

сталевих голок в спину навздогонок.

І перед нами в дзеркалі рухливім

дерева ворушились полохливі:

углиб і вбік — на темному зелене —

з вільшиною розпукана вербена,

і на поверхні кільця ряботіли —

в них дощ пронозив голки, наче стріли,

і крицею долоні прошивав,

коли їх для обіймів розкривав.

І річка, з хрускотом рівняючи суглоби,

ковтала голки, і в її утробі

мішались мішма олово, пісок,

дерева, люди, капсули пляшок,

бляшанки, леза, блешні, поводки

і хвойні нержавіючі голки…

І наші віддзеркалення щербаті

дотоді будуть у воді мішати,

допоки річку не влатає лід,

голки все зшиють, зарубцюють світ.

І зазирнувши в люстро криги бите,

помітим раптом власний свій відбиток:

чотириока, злякана, дворота

вдивлятиметься в нас якась істота;

розтягнеться хвилина впізнавання,

дворото прошепочеться: — кохання…

***