Кон’юнктивіт

Я дівчину любив, люблю і нині,

й вона мені сказала в пізній час:

“І сонце й місяць розійшлись в долині…

шліть старостів, і я піду за вас…”

І зникла в яр… Я ж вибіг на висоти

дивитися на стежку на снігу,

з якої сонце сяло, повне цноти,

як на стеблі лілея на лугу.

І я зрадів, ходив, як те світило,

і гору хилитав, немов лозу,

і весь я був покритий густо пилом,

що з кручі вивівався аж внизу.

І я зрадів, і сонце, ніби милу,

все виряджав з ґраніту на ґраніт,

аж доки зір згубив видющу силу,

запікшися в тяжкий кон’юнктивіт.

Та лікар там, де скрізь білоодежно,

закапав очі справді недарма,

бо можу знов на сонце обережно

дивитися очима обома.

Але чого? З якого справді дуру

я споглядав небесну ту біду?

Чи не було церков, чи, може, муру

в німецькім місті, сповненім ладу?

ІІ.

І мовила вона: “Аж в серце ріже,

бо з чого це Господь мене зліпив?

Що не догляділа я вас раніше,

що ви вже трохи сивий і сліпий?”

Я ж дівчину любив, люблю і досі,

хоч на розлуку чув я, чув я спів:

“Настала серед літа мокра осінь,

і лист від граба перший відлетів…

Не шліте старостів святковим кроком,

бо я вночі і вдень не сплю й не сплю,

бо я весь світ ще облітаю оком,

бо я молодшого від вас люблю…”

Гей, люди добрії, гей, Бога ради,

що то за хата, що за краєвид,

щоб я там лікаря міг попрохати

залити в серці мій кон’юнктивіт?

Бо я довірив сонцю зір свій зрячий

і серце дівчині живе приніс,

а нині вже в вічу пісок гарячий

і серце мре без ласки і без сліз.

ІІІ.

Сідало сонце, в горах сяла крига

аж там, аж там, на кінчиках вершин,

і серце знов, мов нерозкрита книга

без читача, темніло із долин.

Куди ж мені самому мандрувати,

які минати гори та шпилі,

щоб серце не боліло від дівчати

і ліків не шукало на жалі?

Куди ж мені іти супроти ночі

ще й стежкою страшної самоти,

аби розбірливо дивились очі

у далину, хоч, може, й без мети?

Аби дивилися, та не на шати,

що в сонця в горах мов серед гробів,

а щоб у мандрах не потребувати

ніколи поводатаря собі?

І гей, чи можна бути оборонцем

всього Господнього добра і зла,

що, ніби дівчина, світило сонце

і ніби сонце дівчина була?

І вже зайшло воно, погасла крига

аж там, аж там, на кінчиках вершин,

і серце, мов загубленая книга,

пропало тихо в темряві долин.