КОРОЛІВСТВО ДЗЕРКАЛ І СЛУЖАНКИ

У ніч, де мрії ходять босі,

Де місяць світить, мов прожектор,

Мене завезли в королівство — й досі

Не знаю, хто там був директор.

Мама сказала: «Глянь, яке диво!

Оті дзеркальні коридори!

Тут кожна чарівна, вродлива…»

А я вже чую: пахне зморям.

Бо дзеркал стільки — хоч в музеї!

Вони шиплять: «Ну що, принцесо?

Ми бачимо всі твої ідеї —

Але тримайся тут, без стресу».

І тут — сюрприз, оце вже драма:

«Ти будеш служанка, доню, трохи».

Мовляв, «то просто ролі, мама».

А я стою… без слів і крохи.

Вони гуляють, фоткають замки,

А я збираю їхні троянди,

Підмітаю сміття, мов рабка,

Й думаю: «Ну й королянди…»

І дзеркала хихочуть хором:

«Привчили, бач, до чемності!»

Але я в серці з тим же ґлорі —

Бо корони не знімаю з ніжності.

Кажу: «Мамо, поїхали звідси.

Бо тут не те, що нам пасує».

А мама: «Доню, я твоя після —

Куди підеш — туди й танцюю».

І от квитки… «В Румунію? Чесно?»

Аж ні — в Нідерланди сховані.

Ну що сказать — сюжет чудесний,

Прямо як меми змонтовані.

Та я сміялась, бо цілком ясно:

Ніяке дзеркальне царство мами

Не зробить служанкою прекрасну,

Що знає: трон давно за нами.