Корона

— Ти, ти, ти, — говорить вона

Так немов би вимірює павзи свого мовчання

І торкається поглядом обрію з чорних дерев і домів.

І він, думає, що вона намагається утекти,

А насправді вона й не дивиться у вразливу цезуру його рядків,

Вона не тікає, а не безповоротно прощається.

Наче ставить три крапки: Ти, ти, ти...

І йому це подобається. Подобається, що вона така,

Що пахне від неї хутром, відчаєм і патетикою,

Що чотири кралі випадають з колоди фатальних карт

Те, що гинуть міста, і що все переходить до третього.

— Будь, як мармур, — каже вона йому.

Вбирай у себе жилаві ріки, площини, карти,

Будь мені п’єдесталом у парках твоїх одкровень,

І я розкажу, щонайкраще про тебе усім

З усією своєю ніжністю і жіночим трепетом.

А насправді це вона, лиш для нього постала з мармуру

І тільки для нього вбирається у Венеру, чи вдивляється, мов княжна,

Що знаходить престол із недоторканним обманом,

Про своє походження, щоб правити його життям.

Вона наказує йому: Іди, іди, іди!

Відтепер ми з тобою у шлюбі священного слова, чуєш?

Наші обличчя повінчані короною однієї голови:

Я дивлюся вперед, а ти у моє минуле.

27.04.2024