Костомаров у Саратові

Але що ж робити 

живій душі у цій державі смерті? 

                                В. Мисик

I

За роком рік росте твоя тюрма,

за роком рік підмур’я в землю грузне,

і за твоїм жалінням заскорузлим,

за безголів’ям — просвітку нема.

Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.

Жди — перед сконом. Жди — у домовині.

Не назирай — літа збігають згінні

без цятки неба й кухлика води.

Ти весь — на бережечку самоти,

присмоктаний до туги, ніби равлик,

від вибухлої злості занепалий,

не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,

не вгамувавши вікової спраги.

Він висмоктав із тебе всю одвагу,

лишив напризволяще і прокляв.

IV

Задумалася свічка —

повечоровий спах.

Розрада невеличка —

і голова в руках.

Розіп’ятий на рами

сосновому хресті,

звіряєш самоті

днедавні тарарами.

Загублений між днів,

не спам’ятаюсь досі.

Під вибухами сосон —

мов на морському дні.

Важкі обвали літ

і пам’яті провали.

Але ж і дні настали —

оцей вселенський гніт.

Мій Боже, білий світ —

це біле божевілля —

не варт твого зусилля,

то й бідкатися встид.