Коваль Людота

Не треба мумій. Наших дум снага

Не їх шукає в зоряну годину.

Від тління слово нас оберіга:

Якщо є слово — маємо людину.

А слів бракує — не твоя вина:

Людська душа не помирає доти,

Допоки не вмирають імена —

Як напис на мечі: “Коваль Людота”.

Іржавий меч знайшли серед полів

(Руків’я срібне зблиснуло під плугом) —

І вже мені не треба інших слів:

Я поріднився з ковалем, як з другом.

Людота свитку зодяга руду

(Ледь–ледь кулак в її рукав залізе) —

Ми на болото їдем по руду,

Щоб з неї в кручі виплавить залізо.

Пильнуй, де густо плаває іржа —

То водяник її підняв, до речі.

Нас чаклунами навіть князь вважа —

І ми стосовно цього не перечим.

Я смикаю важкого держака,

Бо шкіряні міхи–легені горна.

Коваль бере з полиці молотка —

І полилась мелодія мажорна.

До полудня роботи вистача,

Відтак спочити ляжем під березу.

Помре лиш той, хто замовляв меча —

Але ж не той, хто викував це лезо.

Можливо, хтось пізнає гострий жаль

І люто лясне по халяві пліттю,

Бо не “кузнєц” на лезі, а “коваль”

Хоч меч прийшов з десятого століття..

Хто б ти не був — шукай слова незлі

І знай, що ми не помираєм доти,

Допоки нас тримають на землі

Рука і слово коваля Людоти.

27.04.1981