Козак Мамай (з малюнка)

Вздовж стежки корінь повзко славсь,

Конкретний, як жадання;

гриміла збруя раз у раз

сама, без коливання.

І найгінкіше із дерев

сахалось гілок власних.

Угору тінь звело, як перст,

хоч зовсім було ясно.

Рука бджолою на струні

завмерла, спочивала,

і слуха він, як в казані

перекипає сало…

Козача доля в сто сторін

прострелена усяко:

то рідко, як шаблючий дзвін,

то густо — сім’ям маку.

І знать всякчасно:

смерть отут,

у полотнищі криці,

в сиричнім запахові пут,

в малій, як світ, зіниці…

Та поки келих горенить

і кінь копитом пише,

йде в очі широчезна мить

й тонка, як волос, тиша.

***