Кожна мить

Як холодно в небесній висоті,

і птахів перельоти золоті

нам кажуть шлях, аби і зір підносивсь

і падав згодом із зими

у осінь…

Печальний ключ, затнувшися у леті,

понизив погляд, бо і сам поник,

метелками сухого очерету

з очей був зметений. І тільки мідний крик

стирчав оклично в небі благовіснім,

і круто повернувся мій язик,

аби сказать: — Що зриме, то не дійсне!

Бо десь не гасне ряхтяна звіздиця,

і мати — десь, і ти, любове, — десь!

В лусці лискучій море, мабуть, сниться,

і птахотіні, гинучі з очесь…

Бо там, в мені, в родовищі, в нічому

зерно запідвіконне пророста,

і мати зранку проклинає втому,

знімаючи снядявого ґнота…

Обід зготує, та не буде їсти,

гостей глухих гукаючи щодня…

І день присяде, наче тісто в діжці,

та вийде з порожнечі вся рідня

і так обступить, так обсяде колом,

що тісно стане і забракне слів;

і скаже наймізинному: — Миколо!

Пряженю їж, з дороги ж — зголоднів…—

Ще довго не вщухатиме розмова,

собі відповідаючи за всіх,

враз задріма, аби, збудившись знову,

дивитися печально на поріг…

…І ти, незрима, так в мені присутня,

моя любове, як саме життя,

що кожна згадка — спогад про майбутнє,

а кожна мить — піщинка забуття…

***