Кожна зустріч — прощання

Лялі

Не плачте, діти. Розкажіть про себе.

Як моя внучка? З ким вона тепер?

О, вже говорить? Ма-ма, та-та, ба-ба?

Я хочу чути! Запишіть на стрічку!

Розважу вас: скажу вам анекдот

— Сашко розповідав по телефону —

а може ви вже чули? Про ту пару:

любов свою хотіли обновити:

давай-но, спробуєм собачий стиль! —

це чоловік, а жінка каже: добре,

лиш не на вулиці, і не у білий день!

Ось, бачите, смієтесь. Я любила

усе життя, як ви були веселі…

Не легко вам дивитися, як гасну —

рак, все-таки, в цій боротьбі сильніший…

Та, будьте мужні — сила ваша й радість

дають мені снагу життя й відвагу…

Ще житиму, не плачте, смерть — не зараз…

Живіть живим життям, черпайте щедро

із радощів, що їх в житті так мало.

Не відкладайте планів на майбутнє!

Ось, ви хотіли їхати в Европу —

не відкликайте виїзду, поїдьте!

Якби померла я — заждуть, не поховають!

Для тих, хто був близький, в любові жив весь вік,

хто кожну зустріч важив, мов останню,

не треба драматичних розставань!

В обличчі смерті кожний з нас самотній,

чи умирає сам, чи між людьми…

Але я житиму, і ждатиму. Ще, може,

почую вашу розповідь про Зальцбурґ —

купіть мені на стрічці Ґльокеншпіле!

Ідіть уже… Прекрасний день надворі.

…Так сестро, прошу. Дайте вже морфіну:

мов хвиля, знову наростає біль.

1987