“Кожного ранку будить синиця”

Кожного ранку будить синиця

стукотом в шибку — зараз встаю…

Знову потовщало жовтої глиці —

сосни засипали стежку мою.

Мимо проходять чорні дерева,

трісне раптово збоку сучок —

звук однослівний щезне у мрево,

збивши на хвилю зважений крок.

Тільки навшпиньках треба ступати,

щоб не злякати у лісі луну,

не потривожити страх волохатий,

не обірвати срібну струну.

В птичому поквапі листя пожухле

з гілки на гілку переліта,

тишу колише, пройняту слухом,

щоб не нагусла в устах німота.

Раптом роздзвіння — кільця блакиті

над головою плавко пливли…

Може, причулось, — вітром розмите,

переліта сиротливе «курли».

Може, то нагад про стан проминулий,

може, від того, що біль схилитнувсь,

серце у грудях нараз стрепенулось —

в землю ногами я глибше угруз.

***