Кожного ранку вона прочиняє вікно

Кожного ранку вона прочиняє вікно і тихенько кличе.

Голос її пробуджує водоспади й лавини,

десь унизу перехожі піднімають обличчя,

і роздивляються в небі зграї пташині,

з надією, як і ти роздивляєшся цю жінку зі спини –

зморшок по шкірі її непевний тонкий рисунок,

асиметрію тіла невиразну, м’яку, природню,

ніби парад сузірь чорних родимок візерунок –

знаючи, що кожен ранок – це її подарунок,

це як ще один подих перед кроком в безодню.

Що поки вона з тобою – лавини минають місто,

що тепла зима тримає однак водоспади, кригою скуті,

і що якщо вона піде – то зробить це ненавмисне,

не з байдужості до тебе, не з неуважності, не від люті –

а просто розчиниться у повіті, перетворюючись на сутінь.

І ніхто тоді не врятує. А до того пульсує січень

її тихими вигуками щоранку, і завмирають віхоли,

водоспади, птахи, лавини; перехожі піднімають обличчя.

І всі чекають – кого й куди цього разу вона покличе;

і всі відгукуються – кого б вона не покликала.