Край плеса

Темні пасмуги вітру рябили ріку

і до берега йшли — очерет хилитався,

і ритмічно, як подих, на рівнім піску

і твій час, і ти сам відбивався…

Одночасно він ймення чиєсь розсипав

і піску нагортав у бляшанку.

А на тебе дивилася річка сліпа,

ніби чула твою лихоманку.

Прохолонув і світ, і підсинена кров,

і двобічно листки очерету гострились,

щоб розтяти повітря й добути ізнов

те тепло, що і кров, і ріку червонило.

Відшаровувавсь день від очей, мов лупіж,

а за ним, наче стовбур, світилась крижина…

І здригнувсь, бо діткнувсь очеретяний ніж

до очей — спалахнула краплина.

***