“Край тіні власної ти, матінко, сидиш”

Край тіні власної ти, матінко, сидиш,

покрай життя, покрай своєї долі,

і зеленіє в затінку спориш,

і високо тобі, як на престолі.

І все ти бачиш, все до білоти,

до мого смутку, до рубця на тілі —

все бачиш ти, все чуєш серцем ти,

проламуючи простір скрижанілий…

Моя печаль, жалі мої і біль

відлунюють у виболенім серці.

І я, мов дощ, до тебе звідусіль

іду, іду з наповненим наперстком.

Не меду, ні — цілющої води

я зачерпнув з глибокої криниці.

Далекий я, та жди мене, та жди,—

я донесу на денці хоч росицю.

Коліна збив і лікті обшмульгав,

до кістки здер всю шкіру, наче лико, —

повітря дране нею залатав,

аби тебе, аби тебе не кликать…

Але ти чула, бачила, була

побіля мене, у мені, зі мною,

росиченьку в наперстку подала,

розбавлену останньою сльозою.

***