Крапки у книзі життя

В книзі життя переплутав ти, Боже, сторінку:

замість четвертої п’яту поклав наперед.

Серце діткливим стало настільки,

що його ранить й метелика лет.

Подмухи вітру його хилитають,

списи дощів прошивають єство.

Іншої форми для нас ти не маєш —

шкіру наповнюєш тлінним литвом.

Чином безсмертним стала розруха,

треться на порох розщеплений час.

Як мені жити одним лише духом?

Хліба окрайчик сушу про запас.

Бо вже ламався навпіл я від голоду, Боже!

Їв лободу, випасав на подвір’ї спориш.

Й досі здається, що шлунок порожній:

ніби скупар, над кришками тремтиш.

Не жироїд, не ласун, не зажера, не здирця —

завше неситий і спраглий завжди.

Стала смертельною рідна вільшанська водиця,

згуба захитує в полі колос твердий.

З рідного ґрунту смокче смертинки коріння,

згубних розщеплень частки дрібні.

Кров перебарвлює чорне проміння

і розщепляє свідомість на скалки мені.

В білому тілі біль сидить глибоко чорний,

чортова цвіль, чорносіль, чорнобіль…

Всіх перемелюють атомні жорна,

вітер просвічує наші тіла звідусіль…

Боже, яке ж моє тіло навстіжне, відкрите,

безліч у ньому провалів і безліч дверей.

Чорне проміння гостре, як бритва,

тне до кісток і за серце кинжально бере.

Нащо просвічувать денно і нощно нас на рентгені,

зриш ти в глибини, і бачиш вже наскрізь мене,

і виявляєш у складках думок сокровенне;

погляд важенний вповільнює кров з кожним днем.

Пам’ять розщеплена, наче в могильнику кістя:

все розпадається в ній на тупі черепки.

Серце торкнулося чорного променя вістря…

Книгу відкрив — і порошаться в очі крапки…

***