Краплина

Краплино медова високого цвіту,

у дзеркалі літа тебе запримітив.

Очей не зведу, і мій зір вогкуватий

занурений глибоко в синь непочату.

Ой квітко, хоч раз нахилися до мене

із сутінків довгих, з туманів зелених.

В марнотах зусилля назустріч ступити

спромігся до себе лиш тінь прихилити.

Між нами не простір, а прірва-німиця,

повітря розріджене рідить зіниці,

та ти прибуваєш водою з криниці,

до губ підступаєш, до серця, до горла

то світом священним, то полум’ям чорним.

А дні, що прибудуть, урвані краями,

розсунуть провалля ще ширше між нами.

Між пам’яттю, слухом, та тільки не зором,

що з дна забуття джерелує угору.

І прагну іменням твоїм возз’єднати

розірваний спогад і простір щербатий.

Тому і силкуюсь гукнути: — Надіє! —

Проте між губами остудою віє.

І висотавсь голос шовковий із рота,

і я видихаю глибоку скорботу…

Та подихи — знаю — ніким не почуті.

І нуриться погляд ще глибше у сутінь,

у дзеркало бите, в тумани схололі,

де ти засвітилась кристаликом солі.

***