Кричу та не чути...

Кричу — та не чути. Мовчу до нестями.

Кайдани вгризаються в жили до болю.

Своїми ж сліпими, кривими руками

Ми щастя згубили, розіп'яли і волю.

Злодійство одвічне піднято до влади,

Торує у прірву шляхи майбуття.

Ми в себе удома — та наче в засаді,

Покірно чекаємо свого кінця.

Зомлілі від туги, роздерті до втоми,

Розбиті, спустілі і чорні серця.

Над полем пожовклим вороння штурмує,

Клює недожите людське майбуття.

Молилися люди — у давності й нині.

Та небо не чує. Молитва німа.

Немає нам правди! На власній могилі

У камені виб'ють чужі імена.

Мовчить наша доля. Та скільки їй треба?

До чого ж готує, карає нас Бог?

Стражденніших душ під склепіннями неба

Не знайдеш у світі за тисяч епох!

Ми вірили в щастя, та десь спотикнулись,

І темна дорога у ліс завела.

Блукаємо в пустці, у злиднях зігнулись,

Навколо лиш морок і чорна зола.

Змарнілі від втоми, шкульгаємо далі,

Допоки не станемо врешті людьми:

Народом, що долю кує на скрижалі,

На землях, де правити маємо ми!

Допоки цей ліс із отрути і чвари

Між нами стіною глухою стоїть?

Допоки ж ми будем терпіти удари,

Чужі копійки підбирати щомить?!

Народе мій сивий, уже онімілий?

Допоки терпіти знущання катів?!

Коли ти повстанеш у власному гніві.

І станеш господарем вільних вітрів?!

Коли твоя мова, пісенно-дзвінка,

Від Чопа в Донецьк наче грім прогримить?!

Коли твої люди — могутня ріка —

Повстануть, щоб землю свою боронить?!

Коли твої води наповняться кров'ю

Катів, що принесли нам морок і тлінь!

Тоді над степами, сповиті любов'ю,

Зійдуть переможно і жовть, і блакить!