Крило і колесо

Коліс природа не створила

І навіть не дала ідей.

Зате були у неї крила,

Що в небо кликали людей.

Здригнулося планетне тіло,

Озвався гомін у зірках,

Коли внизу заторохтіли

Колеса на материках.

І все ж земля була, мов кара,

А світ вузький, мов погрібець:

Орел висміював Ікара,

Хихикав підлий горобець.

Але Ікар, нап’явши крила,

Стрибав із вишок та дзвіниць.

Він вішав крила, як вітрила,

І помирав, упавши ниць.

Та десь була у сонці віза,

Якої ще не знав Ікар:

Лише на крилах із заліза

Ти, соколе, злетиш до хмар.

Залізо? Хе! Чи ви похмільні?

Не кривдіть матінку святу…

І не один до божевільні

За єресь кинутий оту.

Нікого із людського роду

Вже не дивує наш прорив,

А де ж мудрець, який природу

На колесі перехитрив?

Він більше винайшов, ніж крила,

Хоч не літав його візок:

Він не орлицю, а світила

Собі узяв за образок.

Він дав уяві повну волю:

Намарив грішний чоловік,

Що Сонце котиться по полю

І звозить хліб йому на тік…

Які ж про нього біля ватри

Плітки сусідами плелись?

Які печерні психіатри

Його впокоїли колись?