Криничка

Поваби земні щоденно тішать око:

безмежна зеленість трави, що не чує снігів,

дерев палахтіння, на листях настояний спокій

і ківш гайвороння, що мулом на лузі осів.

Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка,

як отвір в минуле, куди навіть лист запада,

вершечком донизу летить обгоріла осичка,

але не схлюпнеться у проймі гранітна вода.

Мов з докором, в очі твої вона дивиться тупо,

та нею забуто минуле, і пам’ять глуха.

Проте сколихнеш — мов болячка під струпом —

ятріє життя і час не всиха.

І ти, відсахнувшись, відступиш на крок від безодні,

аби не явила промерхлі події старі,

і замість очей відчув дві крижини холодні,

яких ані небом, ні жаром дерев не зігріть.

То час сколихнеться в тобі і бачене зрине,

що жахом ввійшло, проминувши і пам’ять, й слова:

окоп і обличчя, де замість очей — дві крижини

і в мертвій руці зеленіє осіння трава…

В свідомості — кола, і бачене рветься на волю

і стукає в скроні, аж череп тріщить.

І губи розлущив, пускаючи голос: — Ніколи!

Ніколи не буду дивитись у землю, а тільки в блакить!

***