Криничний день

Криничний день як для почину

відкрив джерела ворухливі,

і вісник сонячної зливи

квапливо крила золотив.

Поклавши відтінь самоти

на тихе лоно полонини,

світ прокинувсь:

без дударів і без трембіт,

лиш тихошепітний політ

вірла, змалілого в краплину,

і світло, світло без упину,

і сонцеявлена людина,

що творить собі інший світ.

Біжать від неї у недеї,

в провали, в хащі — хижаки,

і смичуть олені з руки

стеблини, як зелені шлеї.

Відкритий погляд на всі боки,

і обрій викругливсь в нулі,

обручкою затис шпилі

і людські помисли високі.

Впаде співанка, як п’ятак,

і піде в звори каруселить,

удариться об ребра скелі,

мов риба, спіймана у сак.

Вівчар урочисто, мов жрець,

з колиби вийде і погляне

на руно золотих овець,

що в небо котять валунами.

І свіжоусто, мов ручай,

флояра видмуха косицю,

де буде росяна печаль

живосріблясто ворушитись.

А пес, наструнчений на лапах,

проливши на траву язик,

складе з дрібних пісенних крапель

душі проясненої крик…

Що то за день, де все відкрито,

де видко плай до таємниць,

де долілиць схилилось літо,

п’ючи себе з мілких криниць?

Що то за день, де все примітно

і де розчулений граніт

викочує суниці в світ,

наповнені серпневим вітром?

Невже позавтра буде так,

Чи, може, все в другій обслоні?

Дай, літо, глянуть на долоню,

щоб вичитать таємний знак.

***