“Кроки на смерековім помості”

Орестові Новаківському

Стережіться, щоб ви не погордували

ні одним із малих сих, бо їх ангели у небі

видять лице Отця мого, що на небі.

(Мтв. 18:10)

Кроки на смерековім помості.

Звуки темні й теплі — як рілля.

В сутінках прийшли до мене гості.

Не сказали:

хто і звідкіля.

Ось один — найстарший — ликом дивен:

зранене повітря — дотик вій,

ніби вийшов з храмів, мов з катівень —

ізодвіку сивий і чужий.

Другий ось. Він інший, інший зовсім.

Молодості, старості — нема.

Тільки погляд вив’язаний.

Ось він

дивиться на старця крадькома.

Третій ось. Він клопоту не має.

Сам співає, сам горілку п’є.

Соплі по столу не розтирає —

навчений, що кожному — своє.

Перший не змигне,

а другий стежить,

третій п’є, співає, як співав.

Може б, їх прийняти, як належить?

Ніби я просив їх, ніби ждав.

Дивна ця гостина, ця година,

світ оцей за вікнами трьома.

Може б, нам до столу — як родина —

молодості, старості — нема?

Я дістав би винце пурпурове,

я по вінця винця би налив,

я сказав би: випиймо, братове!

Ви прийшли, бо я вас запросив.

Але чом це старець тихо плаче?

Але чом це другий — зирк та зирк?

І хмеліє третій.

Капле, старче.

Скапується великодній віск.

Старче, старче, змилуйся над нами,

доки ангел пильний — зирк та зирк.

Ми веселі з кіньми й киптарями

під вечірні виверти музик.

Ми такі, як завше, душе-враже?!

Ми такі, як сто світів тому?!

Той не скаже, хто сльозу розмаже

дланню,

що ділила світло й тьму.

Душе-пташе в пурпуровім пір’ї,

де твоє безумство молоде?

Старче, старче, я тобі не вірю!

Пильний ангел погляд відведе!

Півжиття залишить, як провину

й тоскну приворотність ранніх ран.

Ми вже відіграли Україну —

той, хто платить, не замовив тан.

Що тепер ті кроки на помості!

Що тепер ті звуки золоті!

В сутінках прийшли до мене гості.

Я не ждав,

але й прийшли не ті.