Кров відстоялась...

Кров відстоялась

і вже як вино –

Часу властивості як дивовижні,

так і мерзенні.

Він митник, і не уявний,

Що стягує цло,

З примх і гріхів наших наріжних

Хоч непомітно щоденних.

Квіти юні зів’яли

(і досить давно)

а тарифи на вік ростуть під крики «осанна во вишніх!»

принесли волхвам харчі казенні -

їжте, що дали,

запивайте і вйо!

В день суботній зривайте колосся та вишні -

Вимолюйте прощення, розчинне чи в зернах!

Їм ще довго далі –

дві пересадки в метро,

там подрімають – (перед бурею завжди затишшя),

воно хитке, частково наземне,

а ще як хильнути Цинандалі -

збаламутить нутро.

а потім пішки під гору, на якій розіп’яли

за бунт і блюзнірство. Розчавили зміїне кубло!

Ми ще довго стояли, сьорбаючи з піалок

Не розібравши: чи ще кров, чи вже вино?

Хто перший полізе за медом в дупло?

Сміялись, бо… сміялось.

Фройд бурмотів щось про символ фіалок

І про сигари. Про пост-коїтус, коли єство

Мліє й вмирає у подиві: як таке скоїлось?

Тіло як розпечений ствол,

Та душа немов одне ціле садно;

Біль не вгасла, не заспокоїлась,

Та все одно

Хоч вкрили душу рубці келоїдні

Ми часто мов заблукалі сперматозоїди,

Всі на нервах чи на стероїдах,

Наосліп, навпомацки вишукуєм дно –

Щоб відштовхнутись! Щоб піднятись угору!

Де перед нами небо розгорнуть,

І всяке нам щастя прибуде! Все так і…було.

Та лиш в пам’яті ми автохтони, а нині – приблуди,

Поміж люди ми давно небораки

Бо люд лукавий все хоче знаку

Як воно напевне далі буде!

Прагнуть доброї звістки.

А в нас поробились кульбаки

З наших крил, і нинішніх днів повістка

Вже не така всеохопна і строката:

І інколи ми мов собаки

В пошуках колись закопаної кістки.

Так ми форму наповнюємо вмістом

І проявляємо при цьому зайву шаленість.

Та який б не був вичерпний життя зміст,

Спитай: Що ж залишиться по мені?

Під уявним пам’ятником у повний зріст -

Хіба якої пилюки жменя.