Кружіння люстри

Зрештою, це всього лишень дитинний страх,

Жах перед кружінням люстри,

Заціпеніння.

Оплески, що не стихають, немов би у твоїх руках

Спинити хаос кришталевої світлотіні.

І вона врешті сповільнюється.

Сонце скрипить дверима відкритого стриху

Схожого на черево корабля,

А на картоні

Старого фотоальбому, на якому малюю тебе

Грифелем

Ці тіні з’являються знову і корабель мій тоне,

Потопає в закрут-світах

Часовиння. І потому,

Вибираючись звідти світ здається уже не тим,

Що був,

Він гойдається в люстрах, розтріскується, втрачає форму,

Що і я вже тебе і свій страх мимоволі забув

І дивлюся на нього примружено, і з іронією.

А тоді, виявляється – голос, що поряд – не твій,

І місто в руках Перуна і голодного Велеса,

І слова не мої, навіть погляд в мені чужий,

Упійманий хіттю вдивляється в ромб Міхаеліса.

А люстра гойдається, іскри її кришталю

Розливаються в море вогню і зриваючись долу,

Вона

Залишає гігантську вирву, криваву війну

Розпанахавши юність у жовтогарячому полі.

І над нею птахи, і над нею обвуглений обрій

Безвість слів, що лягають на серце в останній момент,

І привиддям вгорі колихаються зціпленим болем,

Давні люстри страхів, що не в силах спинити поет.

02.02.2024