Кудлатий кіт

Жив у моєму домі старий і кудлатий кіт.

Спав на сирій підлозі; босяцький у нього рід.

Шерсть позбивалась у грудки, лапи проколені дротом,

Бо часто ходив по горожі, що за поворотом.

Знав він людської мови, але не ронив ні слова.

Тихо навчяв під вухо - світську він вів розмову.

Бувало, дрімає на сходах, геть припадаючи пилом -

Розгляда, як дітвора напинає з коробок вітрила.

До людей, було, біг, не шкодуючи сили,

Не зважав, що котят його завжди топили,

А самого лишали живим. Так на старості літ

Золотава шерстина стала, мов сивий лід.

«Забирайся!»- так часто він чув про себе,

І це застрягало поміж худезних ребер.

«Ти тут зайвий »- чулося завжди за рогом,

Та він спав у кожного з нас під порогом.

І не знаю, куди він подався, котра то була година ,

У нього зо двісті шрамів, яким завинила людина.

Тепер вже душі немає. Просто там пустота.

І страшно, що пишу я не про кота…