“Кульбабо пам’яті, таке зелене поле”

Кульбабо пам’яті, таке зелене поле,

так широко, аж боляче мені.

Мов ртуті стовп, піднявсь по губи голос,

аби здмухнуть пушинки мовчазні.

О земле, прорости!

Переіржавиш крицю,

сніг перемелеш, кістя перетлиш —

і виростеш високою горою,

щоб на людину глянути з узвиш…

Рухливий вузол, сплетені волокна,

крейдяна грудка, що ввібрала тінь,

листок свічада безнадійно зжовклий,

що віддзеркалив безліч поколінь.

Але відпустиш в небо насінину,

цей вузлик часу й пам’яті дрібний,

і випростаєш рвучко бадилину,

аби втолить жагу височини,

і знову жовто прозвістуєш квітень,

втішаючись майбутнім забуттям.

Дозрілу пам’ять знов роздмуха вітер,

щоб запліднити обшири життя.

***