Квітнево-буденний..

Я йду по краю

хиткого карнизу..

Десь він дістав

мою поетську кризу.

Вічну репризу ранків

тих важкенних..

Коли здаються

долі всі нікчемні.

А звірі чемні,

коти, що по балконах

чи на узбіччі

прихисток шука.

Собаки знов

тікають між райони.

Подалі від

обличчів

заблука.

Бо нині люди

ледь світліш калюжі.

І дуже всі

забиті їх думки.

Усім ось тим,

до чого все ж байдужі.

І нащо їм ті трабли

невтямки.

А звірам як, простіше?

То бог знає.

Чи може їм

важкіше ніж усім?

Але чомусь

завжди щось добре мають,

вони в собі,

що красять весь наш дім.

А люди все тікають

у вагони

і не чекаючи у дні цьому

сюрприз..

А я лиш хочу муркотіть

з балкону.

і на карнизі свій ловити

творчий криз..