квіточка вересу

***

Ураганом по нам просвистало кохання,

Гаряче з холодним зійшлось - розійшлось.

І винагорода бува покаранням,

І те ж покарання буває на щось.

То це для очищення? Розпаду задля?

Важко сказати в руїнах осель.

Завтра, учора, в цім дні існування…

Душа мала дім – перебралась в готель.

Та трохи минулось, притихла віддишка,

І вже не чорніє - біліє в очах,

Кохана? Знайома? Рубцева доріжка?

Більше сутулий зробився в плечах.

Зрієш, формуєшся, вчишся, навчаєш,

Отримуєш досвід і блага людські,

З тіні постав. Роздивився. Вертаєш.

Але у цих іграх простори які?

***

Придивляється Сонце без уподобання ,

Воно усе бачило. Світить. Мовчить.

Що було – пам’ятає, і спостерігання,

В розпеченім серці вогнем гомонить .

Стільки життів довелось йому знати,

СхОди – захОди - мільярди світів,

Сяяти мовчки і тільки вдивлятись,

У те, як своє знову хтось відсвітив.

Погас не для того ж аби помирати,

А форму змінити, масштаб, сприйняття,

Краплина, піщина чи буд-який атом,

Усе циркулює, не йде в небуття.

І десь на Землі після ніби сконання,

Частинки загублені в кризі і тьмі,

На диво не втратять відживше кохання,

І стануть магнітами в щільній юрмі.

***

Дві порошинки по світу літають,

Самотньо тиняються довгі роки,

Носить їх вітром, дощі умивають,

Мандрують як хмари, вбирають зірки.

Ліси їм розкішні, степи не по духу,

І птицями в небі не стали б вони,

Роз'єднані часом плекають розлуку,

Вібрації Всесвіту - сміх пустоти.

Та врешті зближаються в чистому полі,

У знаній, але не пізнаній землі,

У грунті лягають спочити від болю,

Блаженно осівши в ранковій імлі.

Колись в іншій формі, та й в іншому світі,

Кохали магічно і вічно вони,

Юність іскрилася у буйноцвітті,

Та знівечив гонор неспілі плоди.

А часу машина це чудо збагнувши,

Притишила швидкість на усмішки мить,

Та й далі помчалася Сонцю моргнувши,

І нині там луг фіолетом шумить.

А хтось потім…

Зріє, формується, вчиться, навчає,

Отримує досвід і блага людські.

Квіточку вересу в полі зриває,

І в руки тендітні вкладає її.