Лад

Недослідимий, незбагненний

травневий світ густо-зелений.

Співа весь день дрібний пташок,

немов заучує урок,

луна весь час один рядок:

— Тьох-тьох… Віть-віть… — Тьох-тьох.

Віть-віть… —

звучить у відповідь рефреном.

А ми з тобою оцих два

рядки ніяк не заримуєм:

то зайвий склад, а то слова,

і тріслий голос не співа,

а ніби куряву здува,—

то бубонить, то галасує…

А то затягуєм не в лад

про квітування й листопад,

і кожен — несусвітним гласом,

так ніби скрипка разом з басом:

немовби чорний шовкопряд

переснував павуттям сад.

А як же світ співа стоусто,

дощами, грозами звучить.

І тчуться звуки: рідко-густо,

до нитки нить, до нитки нить,—

тканням суцільним, спільним руслом…

Щоб так звучать, треба любить.

***