Лезо

А нині все ж тепло,

Тільки ти ось холодний.

Ти не позбудешся смерті,

А цей стан, — він природній.

Твоє тіло, душа,

Завдяки мені зникають.

Лишень благання та крик,

Все ж ніяк не згасають.

А я продовжу сміятись,

Та надалі знущатись.

Поки меч мій, в руках.

Буде в крові купатись.

А обличчя, моє,

Почне в мить посміхатись.

Бо при смерті твоїй,

Вже не зможе триматись.

А як файно та добре!

Можеш вже не кривлятись.

Я не буду терпіти,

А лише насміхатись.

Над безглуздою вірою,

Що тебе зруйнувала.

Але шкода, що доля,

Тебе так й не карала.

Але я тут суддя,

Я тут король.

Моє лезо встановить,

Над твоїм тілом контроль.

Воно зламає, та знищить.

Всі надії та мрії,

Щоб міг ти в кінці,

Розчаруватись у вірі.

Та коли вже нарешті,

Почне сонце сходити.

Я кину меча,

Та почну уходити.

Бо тепер моя ціль,

Загинула теж,

Я помстився, за що?

— Я не знаю, вмер теж.