Лінія уяви

В розриві між хмарами судно з’являлось помарне:

«Летючий голландець» — з безодні у безвість летів.

Змістилась, напевне, і вісь планетарна,

бо води звелися, мов мур, в висоті.

Він плив — ніби падав, крилом розпустивши вітрило,

і пінивсь в блакиті прокреслений слід:

уява, можливо, його сотворила,

хоч глибивсь він далі в зеніт самохіть.

Зникав, виникав, непідвладній моїй уже волі,

либонь, перейшов він у вимір небесний давно:

дивився незмигно, щоб сліз не схлюпнуть захололих,

упершись ногами в підсинене дно.

І крик застережливий «гей!» пролітав вище тебе,

та голову в плечі ввібрав, аби вигук не тнув,

і водами вниз опускалося небо,

немов перейшла висота в глибину…

А ти тут покинутий в безвісті тонеш

і стежиш, як судно безлюдне зника,

до губ підступається обрій солоний —

побачив у водах свого двійника…

То ж, може, відбиток твій власний валетом

уперсь головою в замулене дно,

а ти сам у себе з’ясовуєш: де ти?

Вражає тебе нестеменність портрета

і поділ незримий між дійсним та сном.

«Летючий голландець», з якого ти виринув боку?

Хоч плаваєш ти одночасно внизу і вгорі,

в реальнім житті, в сновидіннях глибоких…

В ногах мій двійник — не ступнути ні кроку,

і води зійшлися, і серце замкнули в горіх…

***