лінзи

Крізь призми подекуди тріснутих лінз,

Яким вже стільки ж літ, що й світу довкола,

Ми все ще вдивляємось, попри муть сліз,

В еліпси чи, для спрощення, кола

Орбіт тіл земних і небесних,

Затятих суперників в пейнболі,

Святих і заблудлих,

під спільний знаменник яких не звести.

Та всього іншого, що очі мозолить

Та ще не вкладено у словесне.

Наші торби віри й надії доволі

виразно схудли

Сподівались, що хоча б любов долю улестить

Та навіть коханню не до снаги з павутини-кудли

Літаючі нам килими сплести.

І не знати: чи достоту олюднить

Цей світ хтось добротою своєю. Бо добродій, не месник,

Не сила і лютість,

Завше в цьому світі творцем. Сопілки і лютні

Давно вже слух наш не пестять: і в майбутнім

Кінець-кінцем

Опиниться під домашнім арештом

наша премудрість.

Ніхто по неї не прийде.

Така вже доля всіх екзистенціальних студій!

Хтось каже, що й кров в нас вже як вода у Яковій студні!

Але й драбина його попід стріху небесну

Ще й досі приперта до моєї стодоли. А куди її нести?

Такі у безвиході прості наші будні

у світі, що виник з інцесту.

Нам все частіше буває сумно, але не нудно,

І тихі наші протести;

Ми надто обережні до нової клутні –

Як показали наші пожиттєві тести

З цього мало виходить щось путнє.

Принаймні вежі у Вавилоні так і не вдалося звести.

Бо у безсмертя веде не величне, а незабутнє.

Коли десь на самоті по полудні

всядемось разом; не потрібні слова, а навіть і жести!

життя вже й так складається тільки із решти,

що завалялась в кишенях, шухлядах посудних

Що наші монологи та допити перехресні?

Забудьте! І ось врешті

ми опинились на судні,

що мандрує на захід. Хоч життя давно вже не вестерн.

Чи то ми безгрішні, чи неосудні,

А збирались лабіринтом всіх охочих провести

та по суті

Білчині каруселі всі наші квести!

І як озиратись на минулі весни,

То там завше хтось виживе, а хтось воскресне;

Одне видаватиметься дивом для присутніх,

інше дечимсь гротескним.

Святкові краватки і вечірні сукні

Полишені ще в передпокої – в тихій заводі плескіт!

Потім довгі нічні розмови на кухні, коли ледь чутні

рідні голоси. Оживають відлуння і фрески!

Небесних колісниць крутяться колеса

і вітряки-млини…Попри наші немочі тілесні

За нашу впертість, Господи, нас не омини.

Ти оголоси,

Що все ще веселімо Тебе наївністю і щирістю дієво!

Тож дайте спокій, ще повикаблучуйтесь допоки!

О, як ми полюбляємо вдавати з себе Адася і Єву!

А, може, ними і є ми! Примружиш око…

І світ - лиш рай довкола! І час Прекрасної Епохи!