Липнева ніч

Клейка липнева ніч. І темрява липуча,

і куряви сувій солодкістю набряк.

І світло із вікна брудне, ніби онуча,

ворушиться, напнувшись опукло на будяк.

А там, де отвір в ніч, де джерелує лампа,

немає ні душі. Та світло не зника.

Та чути за вікном — незримий хтось чалапа,

забуте щось шукає, ворожить по кутках…

Тут не живе ніхто. Та й місце нелюдиме.

Зіржавіла ожина, немов колючий дріт.

Комори, стайні, дім — те все пішло за димом,

колись тут до ноги впень вищадили рід.

Стражденна кожна мить до тіла кров’ю липне,

і тиша вощана у вуха затіка…

Та дошка гробова раптово ніччю скрипне,

і серце дротяна колючка протика…

І пада, ніби в сон, твоє слухняне тіло,

падіння все триває (немає опертя)

за поглядом слідом ув ополонку білу,

в бездонну глибину убитого життя.

Там був, напевне, стіл і кряжувата лава,

тут сволок і хрести, там скриня й подушки…

Тут жив селянський рід і кущувавсь на славу,

минулий простір тут ущільнено важкий…

Бо радість в ньому й гнів, народини і смерті,

молитви і плачі, хрестини, весілля —

ущільнили його до речової тверді…

Земля повітрям стала, повітрям же — земля…

І курява в сувій згорталася щоліта,

повітря ж, наче тісто, місилося щодня,

і, наче в маслобойці, збивалось в житлі світло,

коли у житлопростір збиралася рідня.

Тому не в простір зір, а навпаки: в зір — простір

проламувавсь, в єство провалювавсь на дно.

На пам’яті в моїй те світло, мов короста,

а душу ж просвіща — рентгенівське вікно.

Під попелом часу забуті убієнні,

і вбивці в ковпаках, і шаблі у руках,

і страх, відвічний страх, просвічений рентгеном,

показував, що він гніздиться у кістках…

Та десь із-під землі когут прокукурікав:

ні муру, ні вікна, ні поклику, ні снів…

Кров витекла з очей і склеїла повіки,

і смужкою до них бинт світла прикипів.

***