Ліс не тайга, або Ведмідь і Вовк

Казка.

В Тайзі великій, дикий жив Ведмідь.

Тайгою особисто керував.

Привласнив все собі заздалегідь,

А звірів за рабів своїх тримав.

– Тайга моя! – ревів усім ведмідь,

Він сам був прокурором і судом,

Багато захопив чужих угідь,

Струмки, поляни, навіть дуб з дуплом.

Нікого він і чути не хотів,

Хто проти виступав – того карав,

А декого і знищити звелів,

Так двадцять років він і панував.

В сусіднім Лісі Вовк сіренький жив,

Який завжди усім допомагав,

Тих розсудив, там сварку зупинив,

А іноді й Ведмедя захищав.

Хоч він завжди вважався хижаком,

Та добрим був, ділився всім, що мав.

Ведмедя ж не вважав путівником,

і за свободу в Лісі виступав.

Він був для Лісу – наче дах для стін.

Не мав він трону, шаблі чи щита,

Але хотів для Лісу кращих змін,

А воля звірів – це його мета.

Уважно слухав, мало говорив,

дивився за порядком лісовим,

не тільки обіцяв, а ще й робив.

І чуйним був, але не був слабким.

Ведмедю ж Ліс покою не давав,

Бо він чомусь вважав його своїм.

І він уже нераз Вовку казав,

– Давай мы Лес с Тайгой объеденим.

А Вовк сказав: – Я маю інший план,

я з Альпами планую договір,

чекаю я у гості парижан,

і їхати не хочу у Сибір.

Ведмідь ревів: – Ти планы перестрой!

Зачем же Альпы, ты же не француз.

Давай твой Лес объеденим с Тайгой,

І создадим тайоженный союз.

І мовив Вовк: – Пробач, я не слуга,

Не хочу я коритися тобі.

Керуй собі, у тебе є Тайга,

Невже тобі там тісно у Тайзі?

Ведмідь пішов, образу причаїв,

Але про Ліс звичайно не забув,

під носа щось собі пробурмотів,

і до Тайги своєї повернув.

Ведмідь тоді підступний план створив.

Коли ж у Лісі захворів вожак –

Південний Клин він швидко захопив,

Пізніше Луки, потім і Байрак.

У лісі почалася метушня,

Пройшло все швидко наче уві сні,

І Вовк аж загарчав на ВедмедЯ

– Як Клин мій опинився у Тайзі?!!!

Ведмідь реве: – Ведь я здесь непричем!!!

Клинчане референдум провели!

Там говорят таежным язиком,

Они ведь добровольно отошли.

Поскаржився альпійцям сірий Вовк,

А ті занепокоєння дали,

Вовк не одразу, але все ж замовк,

Та розпочав ладнатись до війни.

Коли Ведмідь приїхав в теплий Клин,

Новотайгою землі ці назвав,

Кругом поназначав своїх старшин,

А всім місцевим щастя обіцяв.

Хто зрадив Ліс, того преміював,

Єнотів замінив на віслюків,

Когось нагородити обіцяв,

І запустив у Клин своїх Грачів.

Все на тайожну мову переклав.

Закрив місцеві органи "МіжЛіс",

В Клину стежки широкі протоптав,

І рейтинг ВедмедЯ одразу зріс.

Та Луки і Байрак не піддались,

І звірі всі пішли на мудрий бій,

Бо там ще патріоти збереглись,

Кричали: слава Лісу! Ліс живий.

Аби прогнати з лісу ворогів,

Придумав Вовк собі цікавий план,

І як одному, без втрат і без боїв,

Ведмедя заманити у капкан.

Єнот заздалегідь мотузки сплів,

Бобер велику греблю збудував,

Ведмідь у пастку лапою ступив,

І вмить переговори розпочав.

– Ти визнай що твій Клин завжди був мій,

і це для мене буде добрий знак.

У відповідь одразу і мерщій,

Я Луки поверну, а ще й Байрак.

А Вовк гарчить: – Південний Клин це Ліс!

Ти маєш повернути все мені,

І я вже не піду на компроміс,

Віддай мені всі землі лісові.

Нахмурився ведмідь: – Тоді війна!!!

В твоєму Лісі мій народ живе,

Твій Ліс, моя проблема вікова.

Я вирішу питання лісове.

Ліс має впасти, це моя земля,

Я цар! Я грім! Я ліс цей розірву!

А ти не вовк, для мене ти щеня,

Я тут здобуду славу вікову!

Я можу Ліс забрати за два дня,

Я лапу підніму і Ліс впаде,

Пізнаєте ви силу ВедмедЯ,

Ховайтеся усі! Ведмідь іде!

І він своїх розбійників зібрав,

Куниць, лисиць, тхорів, і борсуків,

Усіх, над ким він силу відчував,

І навіть кілька зрадників вовків.

Прийшов у Ліс мов буря і вогонь,

приніс багато горя і біди,

і Ліс здригнувся від його погонь,

а звірі розбігались хто куди…

Палив дерева, гнізда руйнував,

Трава горіла, падали дуби,

Але в бою лісний народ стояв,

І гинув у цій бійні щодоби.

І Вовк сказав одноліскам своїм:

– Ми не раби! Ми сила! Ми сім'я,

Нам треба захистити власний дім,

Крім того покарати шахрая…

Зірвався вітер, Ліс кругом палав,

Дерева гнулись, всюди видно дим,

Але ведмідь все більше наступав,

і ліс тремтів під подихом чужим.

Ведмідь ревів, відчувши крові смак,

Граків послав у бій до кількасот.

І першим впав Орел, крилатий птах.

Це привід лісу, кращий ас-пілот.

Та Ліс не впав, Ліс бився що є сил,

Бо стали поруч, лань, єнот, їжак,

до бою стала вся сім'я шиншил,

стояли кози, лось і вовк хижак.

Ніхто не мав ні зброї ні щита,

Але коли всі разом – це броня,

тому що в них одна була мета,

відбитись від страшного ВедмедЯ.

Олені стали поруч як стіна,

їжак мов танк пішов на ворогів,

а в небо піднялися два Крука,

а потім і Лелека підлетів.

Ведмеже військо бігло хто куди,

І слабшало щоразу день за днем,

Зазнали всі великої нужди,

Бо били їх вітрами і дощем.

Коли ведмідь залишився один,

Слабкий заручник божевільних мрій

Один як перст, без війська і старшин,

Він вирішив іти в останній бій.

Ведмідь ударив. Вовк удар спинив.

Але не впав, його підтримав Лось.

Та поле бою Вовк не залишив,

І загарчав: – Нічого, прорвемось!

Ведмідь ударив Вовка прямо в бік,

І цілився прямісінько в живіт.

Та раптом всі почули дикий крик.

За ніс ведмедя цапнув хитрий Кріт.

Ведмідь упав, повільно мов гора,

І він відчув у тиші самоту,

Лежав мерзенний, схожий на щура,

бо шлях війни веде не в висоту.

Не той сильніший, хто реве мов грім,

Не той герой, хто всюди сіє жах,

А хто боронить землю і свій дім.

Бо не у кігтях сила а в серцях.