“Лишилося ще й нам від листопаду листя”

Лишилося ще й нам від листопаду листя.

Догідливо шумлять дуби коло долонь,

і гінко вироста під небо дим стеблистий,

де одинокий птах навічно захолов.

О феніксе, ти вічен в народженнях і згинах!

Чи ж зрониш нам, мов клен, золочене перо,

щоб розгадать хоч раз цих змін першопричину

і визначить собі повторюваний строк?

Відродимось. Не раз постанемо із праху.

Хоча б тому, що все горить — згора до тла,

і високо стоїть та невмируща птаха,

якій дали колись незгасні два крила.

***