Лист до Санти

Я пишу цей лист із далекої Фінляндії,

Де накрили святковий, прекрасний стіл.

Є шампанське і солодке, але у світі,

Мені все важче від жорстоких стріл.

Ми живемо, працюємо, нам трішки важко,

Мама тяжко ходить на роботу щодня.

Тут англійська мова, тут дешеві магазини,

Але це краще, ніж війна і брехня.

Санто, скажи, чим я їм не вгодила?

Що ці люди насправді бажають мені?

Невже за те, що я свій **прапор підняла**,

Вони злом відповідають на добро моє?

Хто сказав, що, живучи біля кордону,

Я не знаю мови тих, хто поряд жив?

Я підтримую свою, **українську**, мову,

А не кріпацтво, що цей світ поглинув.

Мені боляче, аж серце розриває,

Що я, мабуть, додому не вернусь.

Бо саме ті, хто Батьківщині шкодять,

Мені цей шлях додому перетнуть.

Я чула про СБУ, про тих зрадників,

Що продались за дрібний грошовий дзвін.

Але ж чому людина, **зранена душею**,

Повинна далі відчувати цей біль?

Сьогодні **День Народження**, а мене ніхто

Крім найрідніших, Санто, не згадав.

Я ніби не потрібна, ніби просто тінь…

Скажи мені, хто **право їм це дав**?

Вони вважають, що **нормально добивати**?

Того, хто шукає поваги і тепла?

Хто намагається вижити, вистояти,

Коли вона шукає, де ж доброта?

Скажи мені, Санто, **ти віриш у майбутнє**?

Чи стануть люди добріші хоч колись?

Мені **соромно** казати, але Бог забрав **здоров’я**,

А це **найцінніше**, що дає нам жити.

Я вже не прошу дарів і не прошу чудес.

Прошу лише, щоб **закінчилося цькування**.

**Дай сили** мені і **мудрості** натомість,

Щоб пережити це гірке **знецінення**.

Нам дали сумку, як символ допомоги,

А в моїх снах — лише одна дорога.

І голос був, що впевнено сказав,

Що доля мене звідси відірве.

Мені Степан Андрійович провістив:

"Ти виїдеш! А поки що – тримайся!"

Мій Ангел-охоронець це прислав,

Бо знав, що я цьому повірю слову.

Я не прошу ні іграшок, ні див.

У мене є і їжа, і освіта.

Але ж живу серед жорстоких стін,

Де за добро готові вибить зуби.

Я бачила зрадників у цій землі,

І чорні очі, що дивились косо.

Тепер я далеко, в Англії, проте

Мене й тут судять за чужі гріхи.

Не допускають до мого "так" чи "ні",

Бо вирішили, що живу я в Суджі,

Чи, може, росіянка — хай їм сни

Справжніх кордонів, де війна не рушить.

Я з Харкова зустріла тут дівча:

"Навчи мене, бо мови я не знаю!"

Сказала їй: "Ідеї — це душа.

Навчи тебе, щоб ти СРСР вітала?"

Для мене це, як справжнє божевілля:

Вкраїнець не зна мови? Мука, біль!

Але не в мові суть, не в тих ділах —

Бо в серці батька я чужа, не його донька.

Та я його любити не спинюсь,

І подам склянку воду, як настане старість.

Це, Санто, не життя, а справжня мука,

І спробуй хтось мені дорогу перейти!

Скажи мені, чи прийде той вже час,

Коли людина людину зрозуміє?

Коли закінчить це колюче зло,

І доброта у світі запанує?

Оце мій лист. Не проси про дрібне,

А лиш одне прошу, мій добрий Санто:

Зроби, щоб люди стали **добрішими**,

Щоб **не було ні цькування, ні знущання!**

---