Лист до зведеної сестри

Яно, ти тепер така лагідна й тиха,

Наче світла торкаєшся кінчиками пальців.

А я пам’ятаю іншу — ту, що кидала тіні,

І зранку мовчала, бо знала, що винна.

Ти стала «добра», кажуть люди. Може й так.

Та доброта — це не слова для сцени,

Не посмішка у світло,

А вміння просити пробачення тихо,

без очей і оплесків.

Ти ж граєш роль,

а я бачу за кулісами — там,

де твої очі не блищать, а блукають у втомі.

Ти хочеш, щоб тебе любили,

але не навчилася любити сама.

Я не тримаю зла, не несу каміння —

я лиш тримаю пам’ять,

як холодну воду в долонях:

не можна стискати,

інакше витече крізь пальці.

Хай твої діти бачать тебе всю —

і лагідну, і ту стару, що вміла боліти.

Бо справжня доброта — це не коли тебе хвалять,

а коли мовчать, але більше не бояться.