Листопад (триптих)

1. Ранок

Ще червінь вітром не розмита,

і дійсне в обрисах лежить,

і золота галузка жита

благословля біжучу мить.

Зійшовши з самого вершечка

стрімкого дерева униз,

гулкого простору кілечко

лягло на соняховий спис.

Та що тобі до того сину,

чи ж менше затишку й тепла,

коли вугліє горобина

у ворона із-під крила.

2. День

Відстояний прозор у лігвах водяних,

де хмари залягли, як вмоклі валуни,

де вітер-холодун гне бриж на всю довжінь

й перелюбно злилась з вербою мрева тінь;

очима стаємо до радісних прозрінь,

коли наш кожен рух виходить із сумлінь.

А в фуркоті листка, що падає долів,

найбільше ваготи з усіх почутих слів.

Відводим очі вбік, щоб листопадна жовть

не гнула до землі високу нашу плоть.

І морщиться чоло без збагнених причин,

можливо, це тому, що день іде на згин.

3. Вечір

Змайнув так швидко світлий час,

і нишком сутінь нареклась,

і, ніби на вечірню знаду,

прийшла сосниця прямо з саду

і кільчиком своїм зеленим

чомусь націлюється в мене.

Тут все — від повсті трав’яної

до волокнистих хмарок — скрізь

все перемічено тобою,

родимками ріденьких сліз.

А там… Та що тут моє слово:

ні змалювать, ні розказать…

Це як на голку ту соснову

усю сльоту перенизать.

***