“Літавиця стоїть на воді”

Літавиця стоїть на воді.

Там, де стала, там — плесо,

щоби кола пішли золоті,

де лице її щезло.

Йдуть на берег з води —

по лісах

і по хмарах — верхами.

Вже загтрали у зір на губах

згубних духів перстами.

Діво, кола ідуть золоті —

не знайду собі місця.

Знаєш тільки ти на воді

місце те,

де вода боїться.

Діво, пустка між нами німа,

лиш на зіроньці грає.

Якщо в світі й нікого нема,

погляд є.

Протинає

лиш тебе (всю? розплетену? ні!),

протинаючи, гине.

Темний нелюд на цій бистрині,

я втомився, княгине.

Як тебе називає потік?

Олениця? Білотка?

Він підняв тебе, як чоловік,

челядино солодка.

Він не знав:

ти — на інший мотив.

Ти не з хащі й не з хати.

Вія не знає. І знать не хотів,

і не буде він знати.

Лиш цілує одіння твоє

в шумовинні, в промінні…

то габою до скелі приб’є

й заридає в камінні.

Ти жива?

Пригадай.

Не тремти.

Бог не скаже ніколи,

чи від тебе,

а чи з висоти

наближаються кола.