Літери

Я пам’ятник собі поставив нетривалий —

Не з міді гордої, не з мармурових брил,

Скупі слова мої, що на папері стали,

Укриє завтра пил.

М. Рильський

Припав шаром попелу аркуш паперу у мене,

я здмухать хотів, але попіл крутнувся шалено,

і порснули літери, всякли слова попельнасті:

«Печаль очищає, і зміцнюють душу напасті…»

Я знав — що з далекого часу мені це послання,

нетлінні слова долетіли на хвилі палання,

березову кору, насичену змістом, палили,

щоб літери з часом далеким мене сполучили.

Рубцьований простір кривавивсь незримо для зору,

і сік поступав крізь розписану кору…

Слова джерелують, вологий папір жолобиться,

ростуть, наближаючись, в очі запурхують птиці…

Яскравіє час і звук проступає в краплинах:

об’єднує нас відлунність і пам’ять глибинна…

Повітря ковток у горлі застряв, як жарина:

не дмухай, не дихай, бо тліє папір зсередини.

Розпечені літери наскрізь папір проїдають,

пожаливши руки, у безвість розлюченим роєм

вони відлітають.

В повітрі по обрису літер пропалини зяють

ледь зримі,

і змістом єднальним лунають слова опалимі:

«Печаль причащає до сущого вічно на світі…»

Бо час витікає — наповнює об’єми літер.

Крізь прорізи в кризі, крізь ледве помітні проломи

всесвітню безмежність угледіти прагне свідомість,

та очі сльозяться, і хвилями горбиться попіл,

і аркуш пливе, як ковчег при потопі…

***