Літо

1. Початок

З кожним днем вікна ширшають.

Бузковим холодом омито і шию, і плечі.

А сухе коромисло долоню студить.

Ой сивим волосом пополам розділимо час,

і вкопаєш стовпці, щоб до слова «оселя»

дочленувати «за-ти-шок»…

Людяно стане… виспівано стане… хороше стане…

І закотиться горошина, і вип’є землю під хатою,

та й, розсунувши напільні дошки, проб’є і стелю:

видно-виденно… на змієвих валах чатівники…

і підперезано наші землі стьожкою неба

та ще й відвагою…

Ані стрілою прошити того валу,

ані оком зизим пройняти…

На половецьких вилицях гостриться вітер,

дійні кобили дають

снагу їм, та земля під ногами

тут же її висмоктує…

Круглі коліна в тих бранок,

ще не перейнятих… в мушлях долонь

перлини пестощів… І похіттю розпалюється

уява… Та виблискує

промінь, мечем відкинутий, і стулює щілини віч…

І стовпи вихору виростають на обрії…

— Криниця! — кричу. І випливає відро,

повне бузкового цвіту…

Шиферні покрівлі, хати-кам’яниці,

снують мотоцикли, гримить радіола.

І твоє плече урівноважує минуле й теперішнє…

І не прошу напитися,

бо розхлюпать боюся твій образ в очах своїх…

І піднявши до неба очі, кричу: криниця!

О невглибима, о солоденна, о невситима…

о життєтворна…

Чим вище в небо, тим глибше в землю…

і навпаки…

2. Кінець

Виростать на пеньку

і доточувати тінь власну жайвором.

Дрібно росте й трава для приязні,

і крадькома підсипаю насіння за пазуху,

а тінь твою хутко взеленює надміром зелені.

Котять порожню діжку дітваки десь поза спиною,

чути: гуде днище остудженим голосом.

— Де твій притулок? —

Вітром відказуєш, зжовклою пусткою!

Ш-ш-ш-ш-ш…

Солодко в роті — ні слова на марницю…

— Хліб твій чому пополам не розламаний?..—

Т…х…ше-е…

Сонце є сонце, і більшим його ти не висловиш…

Камінь по каменю — змочуєш пучку у розчині,

зернятком кожен слідок ми замічуєм,

рогом міряєм бджіл коло вуликів

і величаємось коротко — досвідом…

Ось уже й річка, і вал понад нею —

високо-високо…

Пень підломився, і жайвір в пониззі далекому…

Так ось і підеш, вщертований пам’яттю,

кругла дорога твоя — все за сонцем скресаючим…

Вільному — воля,

дорога ж — для певності…

***