Люди мезоліту

Музейні експонати.

Їх скульпторові пальці

За черепом створили —

Така наука є.

Дивлюся — і не вірю:

Немов живі бувальці

З мандрівки повернулись

На стійбище своє.

Їм десять тисяч років.

Мисливці з Подніпров’я.

Вона і він…

А дивно:

Усе ще молоді…

Вона — тендітна вельми, —

Слабенького здоров’я.

Він також не кремезний,

Пружинистий в ході.

Мені здавило подих.

І хочеться сказати:

Погляньте, люди добрі!

Та це ж не хтось —

Це ми.

Неначе над Сулою

Ці двоє вийшли з хати

І у задумі звичній

Стоять під ворітьми.

Обличчя променяться

Тією добротою,

Котру пізнав я змалку

На батьківській землі…

Еге! Згадав нарешті:

За греблею отою

Є школа–семилітка.

Вони — учителі.

Зібравши босоногих,

Говорять тиходумно,

Щоб те, тисячолітнє,

В їх душі перелить…

А я себе питаю:

Чого ж мені так сумно?

Чому вкраїнське небо

Кривавиться й болить?

12.05.1981