Людина

1 

Ніч темна, олив’яна, зимна, люта, чорна,

лиш вітер обертає хмар важенні жорна.

Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива,

й кугикає кугач, лулукає сова.

Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами

стає, й скрегочуть ланцюги й дубові трами.

Та рвучий подув торсає похмуру тінь,

що сволоком втекти не хоче в далечінь.

Як сяйво місяця з-за хмари піднеслось,

бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

2 

“Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,

задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?

Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?”

“Я жду, бо замкнене за брамою є щастя”.

“Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш?

Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?”

“Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,

вже відколи колишеться на осі світ”.

“Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш

так довго, довго, цілий вік безмеж,

що навіть згорбилась тобі з утоми спина.

Скажи твоє йм’я!” — “Моє ім’я… людина”.