“Лункі в узголов’ї колеса цокочуть”

Лункі в узголов’ї колеса цокочуть,

і вікна мелькочуть, скипається ртуть…

Куди і кого безупинно щоночі

крізь чорне безсоння везуть та везуть?..

Чи, може ж, то мчить моє тіло окремо

від сонної пам’яті й приспаних мрій;

лиш крешуть колеса — спалахує кремінь,

і лопають, мов міхури, ліхтарі…

І пес здичавілий волочиться слідом:

дзвенить по дорозі гарячий ланцюг,

а тіло за ніччю все їде та їде,

і стукотом геть вибивається дух.

Свідомість моя розповзлася, мов пляма,

приставши, мов нафта, до різних речей:

її не віддерти від часу руками,

вона так тягучо-повільно тече…

Тримають її ті, кого вже немає,

чи, може ж, до пустки прилипла вона? —

а швидкість колеса лункі розриває,

і тілом моїм стає пустка нічна.

Вбирає вона і світла заскалки,

і гусінь всіх звуків, і тих поїжджан,

які у дорозі зі мною ще змалку

все їдуть і їдуть крізь ніч та туман.

Від їхніх облич позосталися маски,

чи, може, то пам’яті плями масні…

Розлами шпаклює пітьма, як замазка,

аби задихнулись ті з’яви в мені.

Ось Кущ несе крадені яйця в кашкеті,

щоб вимінять в діда Касяна тютюн,

і Пітик мовчить, проковтнувши монету,

і вузликом губи стискає Свистун…

Від гуркоту рейок земля осідає,

і важчає тіло в дорозі нічній,

і жили тонкі чорна кров розриває,

мов інше життя дозріває в мені…

Можливо, і пам’ять не квапиться слідом,

чи, може, вона, як у полі стерня,

вчепилась в прожите, а тіло все їде,

і пес навіжений його здоганя…

Твоє тільки те, що ти пам’яттю мітиш,

поволі й воно у намул осіда…

Від стебел далеко пашня цього літа —

з-під жорен-коліс чорно бризка вода…

Від тиску коліс вона борошном стане,

втрясеться від гуркоту порох нічний.

І пам’ять відпустять сліпі поїжджани,

і сонце нарешті спливе з глибини.

***